Добрий день, учні групи № 14
ДНЗ "Знам'янський професійний ліцей".
Ми продовжуємо очне навчання.
01.06.2026ТЕМА ПРОГРАМИ: Тема 9. Проведення зооветеринарних заходів на тваринницьких фермах
Інструктаж за змістом занять, безпеки праці, організації робочого місця.
Ознайомлення з прийомами обстеження за тваринами у навчальному господарстві.
Вправи.
Освоєння прийомів обстеження тварин.
Складання планів обстеження тварин. Обстеження тварин, виявлення можливих хвороб за симптоми, надання їм першої допомоги. Здійснення санітарної обробки та дезінфекції обладнання і приміщень на фермі.
. План та основні загальні методи клінічного дослідження тварин
Уветеринарній практиці досліджують тварин за певним планом:
І. Попереднє ознайомлення з твариною: а) реєстрація; б) анамнез. ІІ. Власне дослідження (стан хворої тварини в момент початку спо-
стереження за нею — status praesens).
А. Загальне дослідження: виявлення габітусу, дослідження видимих слизових оболонок, шерстного (волосяного) покриву, шкіри і підшкірної клітковини, лімфатичних вузлів, вимірювання температури тіла.
Б. Спеціальні дослідження: дослідження серцево-судинної, дихаль- ної, травної, сечостатевої і нервової систем, системи крові.
В. Додаткові дослідження: лабораторне дослідження крові, сечі й калу, рентгенологічне, бактеріологічне, вірусологічне, серологічне, алергічне та інші дослідження.
Починають дослідження з попереднього ознайомлення з твариною, проводячи при цьому реєстрацію і збираючи анамнез. Під час реєстра- ції записують в амбулаторному журналі, диспансерній картці, історії хвороби дату надходження в лікувальний заклад, кому належить тварина, адресу власника (господарства), вид, стать, породу, кличку або інвентарний номер, вік, зріст, масу тіла, масть, окрас, прикмети. Вид тварини важливо відмічати, бо ветеринарному спеціалістові доводиться мати справу з різними видами тварин. При цьому необхідно враховува- ти не тільки анатомо-фізіологічні особливості тварин, а й своєрідність різних захворювань, властивих тому або іншому виду тварин. Наприклад, сап і мит бувають у коней та інших однокопитних тварин; емфі- зематозний карбункул, злоякісна катаральна гарячка, травматичний ретикулоперитоніт і перикардит — у великої рогатої худоби; бешиха, атрофічний риніт — у свиней.
Слід пам’ятати, що є захворювання, загальні для всіх видів сіль- ськогосподарських тварин. Ці хвороби (зооантропонози), наприклад сибірка, сказ, лептоспіроз, бруцельоз, туберкульоз, можуть передавати- ся і людині.
Врахування статі тварини також має діагностичне значення. Наприклад, у вагітних тварин змінюються деякі фізіологічні показники Крім того, тварини різної статі мають неоднакову схильність до захво- рювань. Так, порівняно з бугаями корови, особливо молочні, частіше хворіють і важче переносять кетоз і остеодистрофію. У тварин-самок часто виявляються гінекологічні захворювання (ендометрит тощо).
Сприйнятливість тварин до різних захворювань, особливо інфекцій- них, значною мірою зумовлюється породою, конституцією і віком. На- приклад, велика рогата худоба чорно-рябої, червоної степової і бурої латвійської порід найбільш сприйнятлива до лейкозу (гемобластозу). Дорослі тварини з міцною будовою тіла більше резистентні до захворю- вань порівняно з тваринами, які ще ростуть і мають слабку будову тіла.
Врахування масті і прикмет має значення при ізоляції хворих тварин і проведенні карантинних заходів. Крім того, масть деяких видів тварин зумовлює схильність їх до певних захворювань (гречаний висип, конюшинна хвороба, меланосаркома).
Зріст і масу тварин треба враховувати, бо від цього залежить дозу- вання біопрепаратів і лікарських засобів.
Анамнез (гр. anamnesis — пригадування) — відомості про хвору тва- рину за спогадами власника або особи, яка доглядає тварину. Складається анамнез з двох частин: 1) anamnesis vitae (гр. vita — життя) — відомо- сті про тварину до початку захворювання (відомості про здорову тварину) і 2) anamnesis morbi (гр. morbus — хвороба) — відомості про хвору твари- ну. У першій частині анамнезу з’ясовують походження тварини, умови годівлі, утримання та експлуатації, у другій виявляють хвороби, на які хворіла тварина раніше; які гадані причини захворювання, які ознаки спостерігалися, чи досліджували й лікували коли-небудь тварину (хто, коли і як досліджував і лікував), чи є в господарстві інші тварини, кіль- кість їх і на які хвороби вони хворіли останнім часом.
Анамнез має велике діагностичне значення, а тому його треба зби- рати ретельно і якнайповніше. В умовах спеціалізованих господарств відомості про умови утримання, повноцінність раціонів, продуктивність і захворювання тварин можна брати із зооветеринарної документації.
Питання обслуговуючому персоналу слід задавати у зрозумілій для них формі. У ряді випадків ветеринарному спеціалістові можуть дати незрозумілі або свідомо неправильні відомості, особливо якщо доглядач винний у виникненні захворювання тварин У цьому можна впевнитися при порівнянні даних анамнезу з результатами застосованих об’єктивних методів клінічного дослідження хворих тварин.
Під час реєстрації і збирання анамнезу ветеринарний спеціаліст по- біжно оглядає тварин.
Після попереднього ознайомлення з твариною розпочинають дослідження в даний момент, яке називається status praesens. Сюди входить насамперед загальне дослідження, яке включає визначення габітусу, дослідження видимих слизових оболонок, шерстного й волосяного по- криву, оперення у птиці, шкіри й підшкірної клітковини, поверхневих лімфатичних вузлів, проводять термометрію.
Після загального дослідження проводять спеціальне дослідження (дослідження систем і органів), а саме досліджують системи: серцево судинну, дихання, травлення, сечостатеву, нервову й крові.
Якщо даних загального і спеціального досліджень недостатньо для постановки діагнозу, вдаються до допоміжного дослідження, яке складається з лабораторного дослідження крові, сечі, молока, шлункового вмісту й соку, фекалій, транссудатів і ексудатів, а також з рентгеноло- гічного, електрокардіографічного, артеріо- і флеботонометричного, спектрографічного, полярографічного, ендоскопічного, бактеріологічного, вірусологічного, серологічного, мікологічного, токсикологічного, гістоло- гічного, гістохімічного, електронно-мікроскопічного та інших спеціаль- них досліджень.
До основних загальних клінічних методів дослідження тварин на- лежать огляд, пальпація, перкусія, аускультація і термометрія.
Огляд (inspectio) має найбільше значення у визначенні габітусу, ча- стоти дихання і типу задишки, змін у поведінці тварини при різних захворюваннях, особливо з ураженням центральної нервової системи, у діагностиці захворювань травного каналу з явищами кольок, а також захворювань, які супроводяться анемічністю, гіперемією, синюшністю, жовтяничністю видимих слизових оболонок і шкіри. Щоб навчитися отримувати найточніші дані, ветеринарний спеціаліст мусить розвива- ти і постійно удосконалювати свою спостережливість.
Пальпація (palpatio — мацання) має найбільше значення при дослі- дженні шерстного (волосяного) покриву, шкіри й підшкірної кліткови- ни, пульсу, серцевого поштовху, передшлунків жуйних, вóла птиці, ор- ганів черевної порожнини у дрібних тварин. Пальпацію застосовують також під час встановлення діагнозу при захворюваннях органів тазо- вої і черевної порожнин великих тварин — ректальне дослідження (пальпація через пряму кишку).
Перкусія (percussio — вистукування) дає змогу визначити фізичний стан органів і тканин.
Для виявлення меж органів перкусію проводять способом легато — ударами слабкої або середньої сили з затримкою молоточка на пле- симетрі (або пальця на пальці) після кожного удару, що забезпечує різ- ке зменшення резонансу повітряного стовпа в прилеглих органах і тка- нинах і дає змогу добувати звуки в основному з поверхні органів і тка- нин.
Для виявлення патології органів і тканин, розміщених глибше, пер- кусію проводять способом стакато (сильна, уривчаста перкусія, без за- тримання перкусійного молоточка на плесиметрі або пальця на пальці після кожного удару).
При слабкій перкусії звуки передаються з глибини до 3 см, при се- редній — до 5 і сильній — до 8 см. Приблизно так само звуки переда- ються і в ширину.
Основні правила перкусії такі: плесиметр беруть у ліву руку і щіль- но прикладають його робочу частину до шкіри тварини; молоточок бе- руть великим і вказівним пальцями правої руки так, щоб він міг вільно рухатися (як на шарнірах). При перкусії має працювати в основному кисть руки, а рухи в ліктьовому суглобі повинні бути обмеженими. Тільки в такому разі можна завдавати однакових за силою і характером ударів, спрямованих перпендикулярно до поверхні робочої частини плесиметра; у кожній точці завдають по два удари; вуха дослідника мають бути (по можливості) на рівні плесиметра.
Перкусією виявляють такі основні перкусійні звуки: ясний легене- вий (при перкусії грудної клітки в ділянці легень у здорових тварин); тимпанічний (при перкусії ділянки лівої голодної ямки у здорової ве- ликої рогатої худоби і правої голодної ямки у здорових коней); тупий (при перкусії ділянки крупа, стегна — «звук стегна»).
Перкусія має велике значення в діагностиці таких захворювань, як перикардит, пневмонія, альвеолярна емфізема легень, ексудативний плеврит, гепатоз, тимпанія рубця, метеоризм кишок та ін.
Аускультація (auscultatio) — вислуховування звуків, які виникають у функціонуючих органах — серці, легенях, шлунку, кишках. Вона мо- же бути безпосередньою (вислуховування безпосередньо вухом через полотнину, якою покривають місце дослідження) і посередньою (ін- струментальною) — за допомогою стетоскопа або фонендоскопа (рис. 1). Як відомо, людина відчуває частоту звукових коливань в межах від 16 до 20 000 періодів за секунду.
Коливні рухи характеризуються амплітудою і частотою. Від значен- ня амплітуди залежить сила (енергія) звуку, а від частоти — висота його. Під аускультацією розуміють вислуховування тих звуків, які не поширюються або майже не поширюються за межі поверхні тіла твари- ни, тобто в навколишнє середовище, і можуть сприйматися тільки за допомогою інструментів або при безпосередньому стиканні вушної ра- ковини дослідника з поверхнею тіла в ділянці коливного органа. Сту- пінь передачі на цю поверхню звукових коливань, які утворюються у внутрішніх органах, залежить від пружності середовища, яке охоплює досліджуваний коливний орган. Чим більша пружність середовища, тим краще передаються звукові коливання. У твердому середовищі зву- ки коливання поширюються за допомогою поперечних і поздовжніх хвиль, а в рідкому і газоподібному середовищах — тільки за допомогою поздовжніх хвиль. Отже, при вислуховуванні безпосередньо вухом або за допомогою інструментів передача звукових явищ відбувається в ос- новному по твердому середовищу — по вушній раковині, стінках слухо- вого проходу або твердих частинах інструмента. У зв’язку з цим важли- во, з якого матеріалу зроблено інструмент (стетоскоп, фонендоскоп).
Стетоскопи порівняно з фонендоскопами менше спотворюють звуки. Проте фонендоскопи значно підсилюють звукові коливання, що дає змогу краще вислуховувати звуки внутрішніх органів у великих сіль- ськогосподарських тварин.
У ветеринарній практиці широко користуються як безпосередньою, так і інструментальною аускультаціями, але частіше — останньою.
За допомогою стетоскопів уточнюють деякі дані безпосередньої аус- культації, а також досліджують дрібних тварин.
Аускультація — це один з найефективніших загальних клінічних методів дослідження тварин, який застосовують під час діагностування багатьох захворювань серцево-судинної системи (перикардит, міокар- дит, міокардоз, ендокардит і вади серця), системи дихання (плеврит, бронхіт, пневмонія, альвеолярна емфізема легень) і системи травлення (гіпотонія та атонія передшлунків, закупорка книжки, захворювання травного каналу з явищами кольок) тощо.
Термометрія (гр. therme — тепло та metreo — вимірюю) — вимірю- вання температури тіла — має важливе діагностичне значення і широ- ко застосовується при діагностиці найрізноманітніших захворювань,
Комментариев нет:
Отправить комментарий