Основи молочного скотарства урок №23 17.06 2026

 

                       Добрий день, учні групи № 14                                                         
  ДНЗ "Знам'янський професійний ліцей". 

Продовжуємо   очне  навчання з предмету : 

              "Основи молочного   скотарства  "

                                                   

17.06 2026

ТЕМА ПРОГРАМИ:  Основні породи великої рогатої худоби молочного напрямку продуктивності. Відбір підбір у скотарстві.

Тема уроку : Характеристика основних порід великої  рогатої худоби,їх економічне оцінювання. Поняття про відбір  тварин за комплексом  ознак.

Домашнє завдання:

Записати конспект 
Пригадайте з  тваринництва  породи великої рогатої худоби за напрямками продуктивності 

За напрямом продуктивності велику рогату худобу поділяють на молочні (українська чорно-ряба молочна, українська червоно-ряба молочна, чорно-ряба, українська червона молочна, червона степова, голштинська, білоголова українська, джерсейська та ін.); комбіновані (симентальська, швіцька, лебединська, бура карпатська, пінцгау, сіра українська тощо) та м'ясні породи (герефордська, шортгорнська, санта-гертруда, українська м'ясна, волинська, поліська, південна, симентальська м'ясна та ін.).

 Класифікація порід великої рогатої худоби У сучасному скотарстві налічується приблизно 300 порід великої рогатої худоби, найбільш широко поширених у світі (всього їх налічується більше 1080), а також 121 порода зебу, 29 порід гібридного походження (суміш великої рогатої худоби і зебу) і 38 порід буйволів. Породи великої рогатої худоби розрізняються за рівнем молочної і м'ясної продуктивності. За переважною продуктивності їх підрозділяють на: 1. Породи корів молочного напряму продуктивності. Корови, які відносяться до молочного напрямку, мають подовжене нешироке тіло і високі ноги. У них сильно розвинене серце, легені, травні органи, молочна залоза. Завдяки такій будові, корм переробляється в молоко. Корова може за добу з'їсти до 100 кг трави та інших кормів і переробити її в молоко. М'язи у молочної худоби розвинені більш помірковано. На сьогодні найбільшою популярністю серед заводчиків молочної худоби користуються такі породи як: Голштинська порода Голштинська порода корів є однією з найпоширеніших порід серед молочної худоби в світі. Батьківщиною цієї породи вважається Голландія, хоча всі свої кращі молочні якості вона отримала в США і Канаді. Голштинська порода корів вважається основною для вдосконалення порід за фактором кількості і жирності молока. Після племінної чистопорідної роботи, заснованої на відборі, була отримана порода чорнорябих корів, які мають такі відмінні риси: збільшений розмір вим’я, велика жива маса і висока молочна продуктивність. Таким чином, без схрещування різних порід, була створена більш вдосконалена версія голштинської породи. Більшість корів голштинської породи мають чорнорябий окрас. Іноді трапляються цятки в нижній частині тулуба, кінцівках і голові. Зустрічається також червоно-рябий окрас, що є рецесивною формою. У сімдесятих роках минулого століття з даної форми була виділена окрема порода, яка відрізняється від голштинської породи червонорябого окрасу. Крім масті вона відрізняється більш низькими показниками надою при високій жирності молока.

Порода та її структура

Порода є основною одиницею систематики в зоотехнії під час кла­сифікації сільськогосподарських тварин різних видів. Порода — це створена працею людини досить численна група домашніх тварин, які мають спільне походження і спільність низки господарсько ко­рисних особливостей, що стійко передаються за спадковістю.

Тварини однієї породи схожі за типом будови тіла, продуктивніс­тю, плодючістю, мастю. Це дає змогу відрізняти їх від таких іншої породи. У породі має бути достатня кількість тварин, інакше обме­жується можливість застосування відбору та підбору, що швидко призводить до вимушеного спорідненого парування і як наслідок — до виродження породи.

Чисельність тварин у породі залежить від їхнього виду, присто­сованості до природно-кліматичних умов, якості плідників, швидко­сті зміни поколінь, цінності й віку породи та інших чинників. У кож­ній новій породі має приблизно налічуватися племінних маток не менше ніж: коні — 2000 голів, свині — 5000, велика рогата худоба — 5000, вівці скороспілих м’ясо-вовнових порід — 10 000, інших порід — 25 000, водоплавна птиця — 15 000, кури-несучки — 40 000 голів. Деякі старі породи значно численніші й налічують кілька сотень тисяч тварин.

Порода повинна мати добрі якості, передусім — високу продук­тивність, інакше подальше використання її обмежуватиметься. Професор М. В. Зубець підкреслює, що порода — це економічна ка­тегорія і як засіб виробництва вона потребує безперервного вдоско­налення відповідно до змін соціально-економічних умов і мети її розведення.

Інтенсифікація тваринництва загострює міжпородну конкурен­цію, прискорює заміну одних порід іншими, продуктивнішими і до­сконалішими за господарсько корисними ознаками. Деякі класичні породи, які вважали одними з кращих, виявилися порівняно ни­зькопродуктивними і малопридатними для використання на висо- комеханізованих фермах і комплексах. Це, зокрема, стосується си­ментальської, яку свого часу вважали універсальною. Симентали, незважаючи на добрі м’ясні якості, поступаються за молочністю і придатністю до машинного доїння спеціалізованим породам. У по­дібному стані опинилися лебединська, бура карпатська, пінцгау та інші комбіновані породи.

Крім високої продуктивності й численності, порода повинна бути досить поширеною. Це збільшує можливості для створення в ній різних типів, що сприяє її подальшому поліпшенню. Великий вплив на формування особливостей порід мають природно-географічні умови — особливості ґрунтів, рослин, клімату, рельєфу місцевості тощо.

У разі завезення тварин у нові природно-кліматичні умови в їх­ньому організмі відбуваються фізіологічні зміни, причому в одних ви­падках глибокі, в інших — поверхові. Перебудова систем організму тим глибша, чим більша відмінність між новими і минулими умова­ми існування. Процес пристосування тварин до нових умов існування називається акліматизацією,що може тривати кілька поколінь.

Помісні та гібридні тварини акліматизуються легше, ніж чистопо­родні, молоді краще, ніж дорослі. Швидшій акліматизації сприяють повноцінна годівля, належні умови утримання, ретельний догляд. Якщо порода в нових умовах не знижує плодючості й основної про­дуктивності, заради якої її розводять, то породу вважають такою, що легко акліматизується. Це стосується порід широкого ареалу, таких як велика біла порода свиней, мериносові вівці, симентальська, гол­ландська, швіцька, герефордська породи великої рогатої худоби.

Породи сільськогосподарських тварин мають свою структуру, основними складовими частинами якої є: відріддя, породна група, внутрішньопородний тип, заводський тип, лінія, родина.

Відріддя (зональний тип) — досить велика за чисельністю части­на породи, добре пристосована до умов зони поширення. Симен­тальська порода, наприклад, розпадається на кілька відрідь: Укра­їнське, Східного і Західного Сибіру, Поволжя та ін. В Україні симен- тали Степу, Лісостепу, передгірної та гірської зон Карпат.

Породна група — це велика однорідна група тварин, яка є осно­вою для створення нової породи. Вона характеризується певним ти­пом будови тіла й напрямом продуктивності, але ще не набула стій­ких ознак, характерних для нової породи. Породна група повинна налічувати певну кількість тварин і складатися з кількох неспорід- нених між собою ліній та родин.

Внутрішньопородний тип — однорідна група тварин у межах породи, які відрізняються напрямом продуктивності, конституційно- екстер’єрними ознаками, пристосованістю до умов розведення. Се­ред свиней великої білої породи є тварини як м’ясного, так і сально­го типів, у симентальській породі — молочно-м’ясного та м’ясо- молочного типів тощо.

Заводський тип — порівняно однорідна, дещо обмежена група тварин із специфічними особливостями будови тіла і продуктивнос­ті, характерними для тварин тільки певного племінного заводу або дочірніх господарств.

Лінія — це група високопродуктивних племінних тварин, що по­ходять від видатного родоначальника і мають подібні з ним госпо­дарсько корисні ознаки. В заводських породах має бути 10 — 15 лі­ній.

Родина — група високопродуктивних племінних маток, які похо­дять від видатної родоначальниці й мають подібні з нею певні біо­логічні та господарські ознаки, що стійко передаються потомству.

Усі породи поділяють на племінну та неплемінну (користу­вальну) частини. Племінне тваринництво займається виведенням нових порід, удосконаленням існуючих, вирощуванням молодняку для поліпшення стад неплемінних ферм. Ця робота провадиться на племзаводах та в інших племінних господарствах. Мета корис­тувального тваринництва — виробляти основну кількість товарної продукції.

Для порівняння тварин різних порід і видів уведено стандарти, тобто встановлено на сьогодні мінімальні показники щодо розвитку та продуктивності. Вони є орієнтиром у роботі з породою. На підста­ві стандартів визначають класи тварин за їхньою індивідуальною оцінкою (бонітуванням). Стандарти періодично переглядають, оскі­льки породи постійно вдосконалюються, поліпшуються.

Класифікація порід. Породи тварин створювалися у різний час і за неоднакових географічних, кліматичних, соціально-еконо­мічних умов. Тварин, подібних за екстер’єрно-конституціональ­ними особливостями, живою масою, продуктивністю, плодючістю та іншими ознаками, прийнято об’єднувати у певні групи (класи). В різний час пропонувалося багато класифікацій, але найбільш поширеними є ті, що ґрунтуються на таких основних принципах, як ареал (поширення) породи, місце походження (географічний принцип), рівень племінної роботи з породою та напрям продук­тивності.

За поширенням виділяють чотири типи порід: широкого ареа­лу — по всій земній кулі; міжзональні — поголів’я менше, ніж у по­передній групі; зональні — в одній певній зоні; локальні породи — в обмеженому регіоні (область, край).

За місцем виведення породи поділяють на низинні й гірські, сте­пові та лісові, континентальні й острівні, північні та південні тощо. Під час класифікації за кількістю та якістю праці, затраченої на формування порід, їх поділяють на три групи: примітивні, заводські (культурні) й перехідні.

Продукція — головне, заради чого розводять сільськогосподарсь­ких тварин, тому класифікації за продуктивністю надають великого значення. Від тварин зазвичай отримують кілька видів продукції. Якщо ж одна з них переважає інші, то таку породу вважають спеці­алізованою за цим напрямом продуктивності. У зоотехнії породи тварин за напрямом продуктивності поділяють на спеціалізовані й комбіновані.

Породи сільськогосподарських тварин створювалися в певних кліматичних та економічних зонах, що й зумовило їхню спеціаліза­цію і поширення. Тому правильне розміщення або переміщення по­рід має вирішуватися з урахуванням їхніх біологічних особливостей, відповідно до плану породного районування, спеціалізації тварин­ництва певного району.

 Відбір і підбір сільськогосподарських тварин

Відбір і підбір — важливі методи поліпшення стад та порід тва­рин. Під відбором розуміють виділення кращих особин бажаного типу, пристосованих до певних умов існування. Підбір — це спря­мована система парувань відібраних тварин для отримання потом­ства з бажаними якостями. Ці два методи пов’язані між собою і тіль­ки в поєднанні дають позитивні результати.

Відбір. Вчення про відбір розроблено Ч. Дарвіном, який на під­ставі вивчення матеріалів щодо поліпшення порід тварин і сортів рослин дійшов висновку, що цей процес відбувається під дією при­родного і штучного відбору.

Природний відбір — це виживання в боротьбі за існування тих організмів, які найбільше пристосовані до умов зовнішнього середо­вища й відтворення потомства. Природний відбір мав, безумовно, вирішальне значення у періоди приручення та одомашнення тва­рин. Проте в умовах сучасних технологій ведення тваринництва на всіх етапах поліпшення чи створення порід його дія послаблена, але неминуча.

Штучний відбір здійснюється людиною і спрямований на виді­лення для подальшого розведення тварин, найбільш міцних, здоро­вих і цінних за продуктивними та племінними якостями.

Ефективність відбору залежить від таких чинників: напряму (ме­ти) та інтенсивності відбору; кількості ознак і чисельності тварин; оцінки за фенотипом, генотипом та якістю потомства; групування тварин за походженням, господарською і племінною цінністю, при­значенням, віком, класами; рівня знань та досвіду селекціонерів тощо. У тваринництві існує кілька форм методичного відбору — ма­совий, індивідуальний, технологічний, стабілізуючий та ін.

Технологічний відбір. Інтенсифікація тваринництва, переведен­ня галузі на промислову основу поставили свої вимоги щодо відбору тварин, найбільш пристосованих до нових умов утримання та вико­ристання. У разі технологічного відбору враховують придатність корів для машинного доїння, стійкість проти хвороб (вим’я, кінців­ки), стабільність лактації, темперамент тощо.

Стабілізуючий відбір. У зоотехнії під цим поняттям розуміють відбір, спрямований на збереження і закріплення у стаді на певний період тварин бажаного типу без зміни їх в іншому напрямі.

Відбір тварин провадять за такими основними ознаками: великої рогатої худоби — за молочною продуктивністю і жирномолочністю; свиней — скороспілістю та плодючістю; овець — настригом, довжи­ною й тониною вовни; коней — робочою продуктивністю; птиці — за несучістю, скороспілістю тощо.

Кожен селекціонер, поліпшуючи стадо, намагається періодично видаляти з нього тварин, що не відповідають вимогам, і замінювати їх продуктивнішими. Інтенсивність відбору визначається відсотком щорічної заміни тварин, причому в племінних стадах він вищий, ніж у неплемінних. Вибраковують тварин не тільки низькопродук­тивних, малоцінних, а й за старістю, хворих, непристосованих до специфічних умов промислових технологій.

Не всі тварини, видалені зі стада, надходять на забій. Частину з них перед реалізацією інтенсивно відгодовують, а частину переда­ють іншим господарствам, де рівень продуктивності тварин нижчий. Такий різновид видалення поголів’я з основного стада називається виранжуванням.

Поновлення і заміна тварин у стаді залежать від інтенсивності їх­нього господарського використання, плодючості, плану поновлення стада, рівня годівлі, умов утримання і догляду, продуктивності та по­родності, рівня й напряму племінної роботи та інших чинників. Чим інтенсивніший відбір, тим швидше і в більшій кількості замінюється гірша частина поголів’я, тим успішнішою буде і племінна робота. Про­те це за умови, що молоді ремонтні тварини, які надходять для заміни вилучених із стада, повинні бути добре вирощені й за спадковими яко­стями переважати тих особин, яких вони замінюють.

Ознаки та показники відбору. У селекційній роботі врахову­ють різні господарсько корисні ознаки й показники, за якими здійс­нюють відбір. Ознаки — це ті господарські якості, заради яких роз­водять сільськогосподарських тварин (молочність, м’ясність, якість смушків, міцність конституції, придатність корів до машинного до­їння та ін.). Показники — це переважно кількісні критерії, за яки­ми можна визначити розвиток тієї чи іншої ознаки (жива маса, приріст, забійний вихід, товщина шпику, кількість молока, вміст жиру та білка в молоці тощо). Залежно від мети відбору кількість ознак і показників може бути різною.

Провадити відбір тварин за великою кількістю ознак практично досить складно. Крім того, чим більше ознак враховують у процесі відбору, тим менший ефект може бути одержаний по кожній із них. Відбір же за невеликою кількістю ознак хоч і прискорює досягнення мети, однак часто супроводиться зниженням міцності конституції, плодючості, що негативно позначається на продуктивності та пле­мінних якостях тварин.

□ Наприклад, відбір голландської худоби тільки за молочністю призвів до осла­блення конституції й зниження жирномолочності. В американських рисаків, яких відбирали лише за жвавістю (швидкістю), погіршився екстер’єр, змен­шилися зріст і сила. Ці приклади свідчать про те, що, відбираючи тварин навіть за найважливішою ознакою, необхідно дуже ретельно контролювати розвиток інших. Найкращих результатів досягають лише в разі відбору поголів’я за ком­плексом ознак, тісно пов’язаних з основною продуктивністю, міцністю конститу­ції, станом здоров’я.

Щороку в серпні — вересні у господарствах провадять комплекс­ну оцінку племінних і продуктивних якостей тварин із метою ви­значення подальшого використання їх, яка називається бонітуван­ням. Тварину впродовж її життя оцінюють кілька разів, і кожна на­ступна оцінка уточнює попередню.

Бонітувальні класи — основні критерії якісного групування по­голів’я. Основним (базисним) класом є перший. Тварини, що нале­жать до першого класу, повинні відповідати вимогам затвердженого стандарту і бути придатними для запису їх до Державної книги племінних тварин. До другого й третього класів відносять тварин, які мають показники, нижчі від стандарту породи.

Селекційні ознаки відбору. Оцінювання і відбір тварин за комплексом ознак здійснюють за генотипом (походження та якість потомства) й фенотипом (індивідуальний розвиток, конституція, екстер’єр, жива маса, продуктивність). Кожна з цих оцінок доповнює одна одну і дає змогу відбирати найкращих тварин, поліпшувати стадо. Послідовність оцінювання може дещо змінюватися залежно від виду тварин, напряму їхньої продуктивності.

Оцінювання і відбір за походженням дають можливість ви­значити ще до народження тварини її призначення — для вирощу­вання на плем’я, м’ясо та ін. Зоотехнічні записи щодо походження тварин ведуть за певними формами, які називаються родоводами. В родоводах зазначають не тільки клички предків (батьки і матері, діди та бабусі, прадіди і прабабусі тощо), а й основні відомості про них — ідентифікаційний (індивідуальний) номер і номер за ДКПТ, породність, продуктивність, живу масу, проміри, клас та ін. Особли­во цінними є ті тварини, у родоводах яких продуктивність зростає від далеких до ближчих родичів і де трапляються рекордисти й ре­кордистки, чемпіони виставок. Під час оцінювання також врахову­ють продуктивність бічних родичів (брати, сестри, напівбрати, на- півсестри тощо).

Оцінювання і відбір тварин за якістю потомства прова­дять для визначення племінної цінності батька й матері, і ці пи­тання є одними з найскладніших у зоотехнії. Оцінювання спадко­вих та племінних якостей тварин за розвитком господарсько корис­них, морфологічних і фізіологічних якостей приплоду надійніше, ніж за родоводом, однак дані про походження тварин дають можли­вість глибше оцінювати їхні племінні якості.

Оцінювання маток за якістю потомства має велике значення у відборі багатоплідних тварин. Наприклад, у свинарстві для першо­го опоросу залишають набагато більше свиней, ніж потрібно для ремонту стада. Оцінюють їх за плодючістю, молочністю, вирівняніс- тю приплоду і в основне стадо переводять лише кращих із переві- рюваних першоопоросок. У молочному скотарстві корів оцінюють за якістю потомства при створенні родини, що інколи має великий вплив на отримання цінних плідників. У разі широкого викорис­тання методу трансплантації ембріонів зростає значення донорів — корів -рекордисток.

У зв’язку з тим, що штучне осіменіння сільськогосподарських тварин стало основним способом їх розмноження, від плідників отримують набагато більше потомства, ніж від самок, і якість плід­ника має вирішальний вплив на підвищення продуктивності вели­ких масивів тварин. Оцінювання плідників за якістю потомства дає змогу відібрати кращих у племінному відношенні плідників- поліпшувачів, тобто таких, чиє потомство, безумовно, продуктивні­ше порівняно з іншими. Не менш важливо виявити плідників- погіршувачів (показники гірші, ніж у матерів і потомства інших плідників) й нейтральних, але це залежить від кількості та значен­ня ознак, за якими провадять відбір.

Для правильного оцінювання плідників за якістю потомства не­обхідно враховувати вік батьків, яких спаровують, та їхнього потом­ства; вплив матерів; умови вирощування, годівлі, утримання та ви­користання; оцінку всього одержаного потомства й аналіз його за комплексом біологічних та господарсько корисних ознак; точність оцінювання ознак селекції; кількість потомства й облік генеалогіч­них поєднань, за яких їх отримано. Кінцеві результати оцінювання плідника великою мірою залежать і від того, з якими групами тва­рин слід порівнювати показники його потомства, щоб одержати об’єктивну оцінку племінних якостей плідника.

Залежно від конкретних господарських умов і мети оцінювання потомства, наприклад бугая-плідника, починають із визначення середнього надою всіх його дочок із нормальними лактаціями, серед­нього вмісту жиру і білка в їхньому молоці, живої маси, екстер’єру, технологічних ознак. Провадять її кількома методами порівнянням показників: дочок плідника з дочками іншого чи інших плідників; дочок плідника з матерями; дочок з їхніми однолітками; дочок із середніми даними по стаду; дочок із стандартом породи. У разі оці­нювання плідників різних видів сільськогосподарських тварин за якістю потомства користуються відповідними інструкціями, затвер­дженими Міністерством аграрної політики України.

Оцінювання і відбір тварин за індивідуальним розвит­ком, конституцією, екстер’єром, живою масою. Практика зоотехнічної роботи свідчить, що існує певний зв’язок між зовніш­ньою будовою тіла тварини та її господарсько корисними ознаками. Розроблено певні вимоги до окремих статей, особливо тих, що тісно пов’язані з основною продуктивністю. Тільки конституціонально розвинена тварина з міцним кістяком, достатньо щільною та елас­тичною шкірою, розвиненою мускулатурою, добре вираженим типом породи може бути високопродуктивною.

Тварин із конституціонально-екстер’єрними недоліками, такими як провислість попереку й спини, слабкість кінцівок, перехват за лопатками, перерозвиненість, шилозадість, дахоподібність спини й заду, залишати на плем’я недоцільно, оскільки такі вади можуть успадковуватися.

Нормальний розвиток, велика жива маса поряд з іншими по­казниками свідчать про можливість одержання від тварини високої продуктивності. Для оцінки та відбору поголів’я за живою масою розроблено спеціальні нормативи або стандарти, які наведено в інструкції з бонітування. Показниками цих стандартів керуються для вирішення питання подальшого використання тієї чи іншої тварини.

Оцінювання і відбір тварин за продуктивністю мають вирішаль­не значення, тому що навіть у разі високих показників за геноти­пом, але низької продуктивності тварину вибраковують. Продукти­вність визначають за кількістю та якістю тієї чи іншої продукції, яку отримують від однієї тварини за певний проміжок часу. Для кожного виду й породи відбір за продуктивністю має свої специфічні особливості, хоча й оцінюється однаково — порівнянням основних показників із стандартами.

У молочному скотарстві корів відбирають за надоєм, умістом жи­ру і білка в молоці, кількістю молочного жиру за 305 днів лактації або за вкорочену (не менше ніж 240 днів) закінчену лактацію. При цьому залежно від кількості отелень корів оцінюють за показника­ми першої й найвищої лактацій, середньою продуктивністю за три лактації, надоєм за все життя.

Основними чинниками, що впливають на кількісні та якісні по­казники м’ясної продуктивності сільськогосподарських тварин, є інтенсивність вирощування й відгодівлі, порода, вік, стать, скоро­спілість. Ці показники визначають за життя тварин і після їх забою. За життя враховують живу масу, абсолютний та середньодобовий прирости, вгодованість, скороспілість, витрати кормів на одиницю приросту.

Вгодованість визначають за зовнішнім оглядом і промацуванням мускулатури та підшкірних жирових відкладень у певних місцях. Вимоги, якими керуються в оцінюванні м’ясних кондицій, наведено у відповідних стандартах з урахуванням видових, породних, стате­вих та вікових особливостей тварин. Під час визначення м’ясної продуктивності звертають увагу на скороспілість тварин, тобто зда­тність у ранньому віці досягати високих м’ясних кондицій.

Заключне оцінювання м’ясних якостей тварин провадять лише після їх забою. Забійна маса великої рогатої худоби та овець — це маса знекровленої й охолодженої туші з внутрішнім жиром, без го­лови, хвоста, шкури, внутрішніх органів, нижніх відділів кінцівок (передніх — до зап’ясть, задніх — до скакальних суглобів). Забійна маса свиней — це маса туші з внутрішнім жиром, головою, шкурою, але без внутрішніх органів, щетини, нижніх відділів кінцівок (пе­редніх — до зап’ясть, задніх — до скакальних суглобів).

Забійний вихід — відсоткове відношення забійної маси тварини до її живої передзабійної маси (без напування та годівлі протягом 12 — 24 год). Цей показник залежить від виду, вгодованості, пород­них особливостей, віку і статі тварини. Найвищий забійний вихід у свиней — 70 — 85 % і птиці — 72 — 82 (залежно від вгодованості та типу відгодівлі), у м’ясо-сальних овець і м’ясної худоби — 60 — 70, молочно-м’ясної — 50 — 60 та у молочної — 50 — 55 %.

Розрізняють дві форми підбору — індивідуальний і груповий. Індивідуальний підбір застосовують здебільшого у племінних гос­подарствах і на племінних фермах, закріплюючи за маткою певного плідника для отримання цінного потомства з необхідними якостя­ми. При цьому враховують племінні та продуктивні якості тварин, яких парують, їхні екстер’єрні й конституціональні особливості, по­ходження, належність до ліній або родин.

Під час індивідуального підбору важливо завжди звертати увагу на генеалогічну поєднуваність тварин і виділяти батьківські пари, від яких одержано найцінніше потомство, для повторення подібних поєднань у майбутньому. Однак такий підбір може бути ефектив­ним, якщо його здійснюють систематично з урахуванням походжен­ня тварин і оцінки всіх плідників й основного маточного поголів’я за якістю потомства.

Груповий підбір провадять у товарних господарствах, закріп­люючи одного або двох плідників певного походження та якості за групою подібних між собою маток. В умовах широкого застосування штучного осіменіння груповий підбір є основним для неплемінних господарств. Під час складання плану враховують продуктивні яко­сті тварин, живу масу, показники екстер’єру, а також плодючість і великоплідність. Для запобігання спорідненому паруванню плід­ників замінюють через кожних два роки кращими особинами інших неспоріднених ліній, тобто практикують лінійно-груповий підбір, у разі якого за десять років використовують плідників 5 — 6 різних великих ліній.

Усі форми підбору спрямовані на вирішення основного завдан­ня — одержати в кожному наступному поколінні тварин вищої яко­сті порівняно з попередніми. Ще в XIX ст. селекціонери дійшли ви­сновку, що «краще з кращим дає краще». Під час підбору необхідно прагнути, щоб плідник за своїми племінними якостями значно пе­реважав маток, тому що його поліпшувальний вплив на потомство значно більший, ніж матері. Це пояснюється тим, що оцінювання плідників провадять набагато точніше й суворіше і в разі штучного осіменіння від них отримують незрівнянно більше потомства.

Відбір і підбір як методи розведення доповнюють один одного й спрямовані на поліпшення окремих груп тварин, стад, порід і є ос­новою племінної роботи. В господарствах щороку аналізують ре­зультати підбору й на цій підставі залежно від напряму діяльності складають плани закріплення маток за плідниками на рік, одну зміну плідників або на кілька років. У племінних господарствах і на племінних фермах план підбору — один з обов’язкових розділів пер­спективного плану племінної роботи зі стадом.